Казки на ніч для дітей 4-5 років

Боягуз

У лісі настала весна. Дерева випустили перші листочки, з-під землі виглянули квіти, а повітря наповнилось запахом тепла і життя. З нори старого зайця лунали веселий гамір і сміх — у наймолодшого зайченяти був день народження!

Цього дня батьки дозволили йому вперше піти самому далеко в ліс. Та було одне «але»: усі знали його як Боягуза — він боявся всього на світі і рідко коли висовував носа з нори.

— Я піду в ліс… наступного року, — виправдовувався він щороку.

Та цього разу щось у ньому змінилося. Він вирішив: досить боятися! Підійшов до старших братів:

— Ходімо разом до великого болота!

Та брати лише засміялися:

— Та ти ж Боягуз! Ти й з нори лячно виходиш, а не те що через болото йти!

Тоді зайченя запалало рішучістю:

— Я сам піду. І перейду те велике болото, куди жоден з вас не насмілився ступити!

Він рушив у подорож. Кожен шелест, кожне тріщання гілки змушувало його здригатися і ховатися за найближче дерево. Але він ішов далі.

Нарешті зайчик дістався великого болота, про яке колись розповідав дідусь. Почало сутеніти. Ліс потемнів, завили сови. Було моторошно. Але зайчик заснув, сховавшись під кущиком.

Вранці він зібрався з силами й ступив на болото. Раптом почув голос:

— Стій!

Перед ним стояв сірий вовк — облізлий, із довгим хвостом і хитрими очима.

— Ти куди це, вухатий, зібрався?

— Я… я хочу перейти на той бік болота, — відповів тремтячим голосом зайчик.

— О, я допоможу, — підступно всміхнувся вовк.

Зайчик погодився, бо ще ніколи не бачив вовка і не знав, наскільки той небезпечний. Вони йшли мовчки. Та чим ближче було до кінця болота, тим виразніше було чути чиїсь голоси.

— Що це за звуки? — спитав зайчик.

— Та це… вітер свище, — пробурмотів вовк.

Аж ось вони зайшли у темну вовчу нору, де сиділа ціла зграя. Вовки схопили зайчика і кинули його до глибокої ями. Там уже сиділи ще два нещасних зайці.

Але Боягуз не розгубився. Він подумав-подумав і каже:

— Ставаймо один на одного. Хтось мусить вистрибнути!

Він зібрав силу — стриб! — і вибрався з ями. Потім витягнув своїх друзів. Разом вони втекли з лігва і добігли до безпечного лісу.

З того дня зайчик перестав бути Боягузом. Більше він нічого не боявся. І вже ніхто ніколи з нього не сміявся.

***

Нічний гість (безпека з незнайомцями)

У старому будинку на околиці міста жила десятирічна Софійка. Вона обожнювала бабусині казки, особливо про Ввічливого Монстра — таємничу істоту, яка ночами прикидалася знайомим і лагідно просила відчинити двері. “Ніколи не довіряй незнайомцям, навіть якщо вони здаються добрими,”- завжди повторювала бабуся, поправляючи окуляри.

Одного зимового вечора Софійка залишилася вдома сама. Мама затримувалася на роботі, а бабуся гостювала у подруги. За вікном вирувала хуртовина, вітер гудів, а сніг шурхотів, б’ючи у шибки. Софійка сиділа на дивані, загорнувшись у теплу ковдру, і читала книжку про пригоди. Раптом домофон різко задзеленчав. Звук був гучним і несподіваним, але після першого сигналу став тихішим, наче хтось навмисне натискав кнопку обережно.

— Хто там? — обережно запитала Софійка, підійшовши до домофона.

— Добрий вечір, Софійко, — відповів м’який, солодкуватий голос. — Це я, дядько Микола, сусід із п’ятого поверху. Забув ключі, холодно надворі. Відчини, будь ласка, двері під’їзду.

Софійка завмерла. Вона знала дядька Миколу — він завжди усміхався і пригощав її цукерками у дворі, коли вона гуляла з подружками. Але чому його голос звучить так дивно, майже як у казці про Ввічливого Монстра? І як він міг дізнатися її ім’я через домофон? Вона пригадала, як учора бавилася у дворі, а подружка кликала її по імені біля під’їзду. Може, хтось підслухав? Її серце закалатало, а долоні спітніли.

— Зачекайте хвилинку, — сказала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі. Бабуся вчила: “Якщо сумніваєшся, перевір.” Софійка схопила телефон і швидко набрала мамин номер.

— Мамо, хтось у домофоні каже, що він дядько Микола, і просить відчинити під’їзд. Він знає моє ім’я! — прошепотіла Софійка.

— Софійко, не відчиняй! — твердо відповіла мама. — Дядько Микола сьогодні поїхав до іншого міста, я сама його проводжала. Хтось, мабуть, підслухав твоє ім’я у дворі. Залишайся вдома, я вже їду!

Холод пробіг по спині Софійки. Вона повернулася до домофона і сказала якомога спокійніше:

— Вибачте, я не можу відчинити. Мама скоро буде.

Голос у домофоні замовк. Софійка притулилася до вікна, вдивляючись у темряву. У світлі ліхтаря вона помітила тінь, що швидко зникла за рогом будинку. Серце гупало, але вона знала, що вчинила правильно. Незабаром мама вбігла до квартири і міцно обійняла доньку.

— Ти молодець, Софійко, — сказала мама. — Ти згадала бабусину казку і зробила все правильно. Ніколи не відчиняй двері незнайомцям, навіть якщо вони знають твоє ім’я чи здаються добрими.

Наступного дня сусіди розповіли, що вночі хтось намагався потрапити до кількох під’їздів, називаючись “сусідом”. Поліція з’ясувала, що це був невідомий чоловік, який підслуховував імена дітей у дворах, щоб прикидатися знайомим. Завдяки пильності Софійки їхній будинок залишився у безпеці.

***

Ліс Безпеки

Жила собі дівчинка Соломія — весела, допитлива, з очима, що горіли від бажання пригод. Але іноді її цікавість затьмарювала обережність. Одного теплого дня, гуляючи біля старого дуба, вона помітила вузеньку стежку, що ховалася серед кущів. “Куди ж вона веде?” — подумала Соломія і, не сказавши нікому, побігла вглиб лісу.

Стежка привела її до дивовижного місця — Лісу Безпеки. Тут дерева шепотіли мудрі слова, а звірі дивилися на неї з доброю строгістю. Першим Соломію зустрів Заєць-Охоронець. Його вуха смішно тремтіли, коли він запитав:

— Соломіє, куди це ти? Тікати далеко від дому, не попередивши рідних, небезпечно! А що, як загубишся?

Дівчинка почервоніла, адже й справді не подумала про це.

— Я просто хотіла знайти щось цікаве, — тихо відповіла вона.

— Пригоди — це чудово, але безпека — понад усе! Ходи з нами, ми навчимо тебе, як бути обережною, — усміхнувся Заєць і повів її на галявину.

Перше випробування: Уважність

На галявині стояв величезний Ведмідь-Пильний. Його шерсть грілася на сонці, а в лапах він тримав кошик, повний ягід.

— У лісі багато спокус, Соломіє, — прогудів він. — Але не всі ягоди можна їсти. Деякі — справжня біда! Вибери тільки безпечні.

Перед дівчинкою лежали ягоди — червоні, як вогники, сині, мов небо, і зелені, наче мох. Соломія пригадала мамині слова: “Червоні ягоди можуть бути отруйними”. Вона обережно взяла сині ягоди, а Ведмідь задоволено кивнув:

— Молодець, дівчинко! Уважність — твій перший помічник.

Друге випробування: Обережність біля дороги

Далі стежка привела до струмка, що виблискував, наче справжня дорога. Там гуляла Лисичка-Розумниця, її хвіст гойдався, мов вогняний прапорець.

— Ніколи не грайся біля дороги, Соломіє, — сказала вона. — Машини мчать швидко, а ти — маленька. Спробуй пройти стежкою, не торкаючись “дороги”.

Соломія акуратно ступала, тримаючись якомога далі від струмка. Та раптом у воді блиснув гарненький камінець. “Який гарний!” — подумала вона і мало не ступила у воду. Лисичка миттю гукнула:

— Стій! Спокуса може завести в біду. Тримайся якомога далі від краю!

Соломія зітхнула, але послухалася і пройшла стежку, не наближаючись до “дороги”.

Третє випробування: Незнайомці

Нарешті на високій гілці з’явилася Сова-Мудриця. Її очі світилися, мов два ліхтарики, а голос був спокійним, але суворим.

— У лісі бувають незнайомці, Соломіє, — сказала вона. — Вони можуть здаватися добрими, але не поспішай довіряти. Відповідай на моє запитання, але будь обережна.

Сова запитала:

— Де ти живеш, дівчинко? Я проведу тебе додому.

Соломія згадала мамину пораду: “Не розповідай незнайомцям, де твій дім“. Вона усміхнулася і чемно відповіла:

— Дякую, але я сама знайду дорогу. Мої рідні чекають мене.

Сова розправила крила і радісно мовила:

— Ти розумниця, Соломіє! Ти пройшла всі випробування!

Повернення додому

Звірі Лісу Безпеки зібралися разом і подарували Соломії маленький чарівний дзвіночок. Він ніжно дзеленчав, коли його торкалися.

— Цей дзвіночок нагадуватиме тобі про наші правила, — сказав Заєць. — Будь обережною, і він завжди співатиме.

Соломія міцно обняла нових друзів і побігла додому. Відтоді вона ніколи не забувала: не тікати далеко без дозволу, не гратися біля дороги й не розмовляти з незнайомцями. А дзвіночок щоразу весело дзеленчав, коли вона робила правильний вибір.

І жили вони з мамою щасливо, адже Соломія стала не лише допитливою, а й дуже обережною дівчинкою.

***

Розділене щастя

Було це не так вже й давно — між учора і минулим роком. Але головне, що було.

Тож, йшов собі ведмідь сердито мугикаючи під ніс. Сонце світить — а йому байдуже. Пташки співають — а він бурчить. Все не так йому і все не те.

Та раптом, зустрів він щасливого єнота. Чи то, можливо, єнот зустрів ведмедя. Та не просто зустрів, як то буває зустрічають ведмедів та з остраху втікають. А зустрів поважно, не боячись. З посмішкою та обіймами.

— Ти що таке робиш? — не сподобалися ведмедю обійми єнота.

— Хотів з тобою дечим поділитися. — радісно відповів єнот.

— Цікаво, і чим же?

— Щастям! Я поділюся з тобою щастям і воно помножиться.

— Ех, єноте-єноте, пам’ятається мені ще зі школи, нічого ти в математиці не тямив. Те, що ділимо — зменшується, а не збільшується.

Ведмідь голосно-голосно розсміявшись пішов своєю дорогою.

Коли назустріч йому черепаха. А на її спині величезний торт лежить.

— Пригощайся, ведмедику-братику, — мовила черепаха — у мене сьогодні День Народження. Аж повних сто років живу на цьому світі.

Узяв ведмідь добрячий шмат торта — і ніби хмаринка з обличчя зникла. Тож пішов він радісний своєю дорогою, а на зустріч йому вовк, щасливий-щасливий.

— Здоровенькі були! — привітався сіроманець.

— І вам не хворіти! — відповів ведмідь.

— Друже, я сьогодні вранці, поки бджоли міцно спали, меду назбирав. З радістю ним з тобою поділюся.

Отримав ведмідь меду — й помітив, як все довкола ніби ожило.

“Оце так везіння” — подумав ведмідь.

Попрощався він з товаришем та й пішов своєю дорогою. Коли на зустріч йому білка.

— Ой ведмедику-братику, ой сталося…

— Що сталося? — не зрозумів ведмідь.

— Та усією родиною назбирали горіхів, що вже нікуди дівати. І тут горіхи, і там горіхи. А оце бачу, ти йдеш. Тож думаю, треба горіхами з тобою поділитися.

— Горіхи я люблю! — зрадів ведмідь.

І білка віддала ведмедю повну торбину горіхів.

Йде він собі своєю дорогою, щасливий аж до неба. Коли бачить, а під деревом зайченя плаче.

— Е, малий, ти чого плачеш? — поцікавився ведмідь.

— Голодний я, — відповіло зайченя — а їсти нічого.

Розгубився ведмідь. Шкода йому зайчика стало. Поглянув він на свої дарунки та й без сумніву усе віддав зайчику. Зраділо мале, подякувало ведмедю та й побігло додому.

Приємно клишоногому стало на душі, затишно.

— Ех, єноте-єноте, а щось ти в математиці та й тямиш!

І пішов ведмідь далі — хоч без подарунків, проте з повним серцем щастя. І сонце йому тепер тепліше, і пташки гарно співають.

А десь там, на іншій стежці, єнот усміхається, ніби відчув…

***

Був прекрасний літній день. Сонечко усміхалося нам з блідо-блакитного неба, де не було жодної хмаринки. Це був день, створений для подорожей і нових пригод. І Мілан це знав. Мілан був метеликом з синьо-фіолетовими крильцями. Дуже любив милуватися своїми крильцями на березі озера. Там він бачив їх у всій красі у відображенні води. Мілан любив свої кольори на крилах, вони були такі чудові, як вони так блищали.

І так метелик проводив майже кожен день на березі озера. Весело літаючи навколо, перелітуючи з квітки на квітку або розмовляючи з іншими жуками. Сьогоднішній теплий літній день не був іншим. З берега озера Мілан вирушив до найближчого саду, повного квітів. Літав з однієї квітки на іншу і радів прекрасному дню.

Раптом він побачив за вікном маленьку заплакану дівчинку. Вона мала каштанове волосся, зібране у високий пучок, з якого стирчали неслухняні кучері. Вона була одягнена як балерина. «Адже вона виглядає як прекрасна польова фея!» сказав собі метелик Мілан. Вона мала гарну рожеву спідничку і білі балетки, переплетені золотими стрічками. «Вона чудова!» наспівував метелик, спостерігаючи за дівчинкою з віконця. Вона була прекрасна, як крильця Мілана. Або як фея. Але чому вона така сумна і плаче? «Чому плаче, чому?» постійно питав себе допитливий метелик. Він повинен якось її розвеселити. Такі красиві феї не можуть бути сумними.

І ось цікавість Мілана перемогла, і він підлетів ближче до дівчинки. Пролетів через напіввідкрите віконце, підлетів до дівчинки і обережно запитав: «Що з тобою сталося?» запитав він мило маленьку дівчинку. «Я, я… загубила свою красиву рожеву стрічку для волосся!» відповіла йому сумна дівчинка, яка представилася як Ліза. Кучерява дівчинка витерла сльозинку, яка щойно стікала по її щоці.

Дівчинка потім розповіла Мілану, що мала йти на балетний виступ, але для цього їй потрібна стрічка для волосся, тому вона не може піти. І вона ніде не може її знайти, десь загубила. Ліза вже обшукала всю свою кімнату, навіть у саду шукала, але не знайшла. «Без своєї стрічки я не можу виступати!» сказала сумна дівчинка і подивилася на метелика, який сів їй на руку.

«У мене є ідея!» вигукнув Мілан, який був налаштований допомогти своїй новій подрузі. І в цей момент він тихо прошепотів їй на вухо. Ліза підскочила на носочки, витерла сльози, що котилися по її червоних щічках, і на її обличчі з’явилася найкрасивіша дитяча усмішка.

Коли дівчинка прийшла на виступ, у волоссі в неї була красива стрічка. І це була не звичайна стрічка. Таку, як у Лізи, не мав ніхто інший. Це був метелик Мілан, який сів їй на пучок, щоб дівчинка могла піти на виступ. Вона танцювала так гарно, що їй аплодували не тільки всі глядачі, але й метелик Мілан. І так Мілан допоміг дівчинці, зробивши її день кращим.

***

«Мої дорогі діти, зараз я розповім вам одну чарівну історію», – сказала бабуся, сіла біля тліючого каміна і спостерігала за нетерплячими обличчями своїх онуків Марічки та Андрія , які виглядали з-під пухнастої ковдри. Діти любили бабусині історії, адже вона завжди розповідала їм такі, яких вони ще ніколи раніше не чули і які були чарівними. Настільки чарівні, що діти думали, що бабусі вони справді трапилися. А можливо, і трапилися, хто знає.

Діти були загорнуті в ковдру, сьорбали гарячий шоколад, а бабуся, сидячи на кріслі біля каміна, почала розповідати: «Одного разу давно було одне село, в якому жила одна маленька білява кучерява дівчинка, яка дуже хотіла мати собаку. Братів і сестер у дівчинки не було, і вона хотіла мати хоча б собаку, який буде її вірним другом на віки вічні. Цього її серце найбільше прагнуло. Її суворі батьки не хотіли цього дозволити. Усі її подруги мали песика, тільки вона ні… Вона щодня казала батькам, що буде доглядати за песиком, але навіть так вони не хотіли цього дозволити. Одного дня, повертаючись зі школи, дівчинка йшла по тротуару, коли раптом почула гучне скавчання. Це був песик! Дівчинка пішла на звук, доки не натрапила на маленького песика, замкненого в коробці під деревом. Адже це ще зовсім маленьке цуценя! Дівчинка не вагалася, витягла маленьке коричневе клубочко з коробки і взяла його на руки. Ну він же був такий гарний, думала маленька дівчинка,” розповідала історію бабуся, а її вірний песик Бобик сидів біля її ніг.

„А як все закінчилося? Взяла дівчинка того маленького песика додому? Це не заважало її батькам?“ нетерпляче засипали онуки бабусю всілякими питаннями.

Бабуся лише засміялася і продовжила розповідати свою історію: „Ну а як закінчилася історія? Мої золоті онуки, та маленька білява дівчинка взяла песика на руки і вирушила додому. Вона пронесла цуценя, сховане у своїй куртці, до своєї дитячої кімнати, поклала його на ковдру і тихо вирушила на кухню. Вона дістала з холодильника трохи шинки, знайшла кілька печив і налила водички в миску. ‚Ти голодна?‘ запитала мама свою донечку. Дівчинка кивнула і швидко з їжею вирушила назад до кімнатки. Вона дала песику водичку і їжу. Той подивився на неї вдячними блакитними очима. ‚Дякую за порятунок, мила дівчинко!‘ пролунало раптом. Дівчинка не розуміла, хто це говорить. Вона озирнулася навколо, але нікого не побачила. Коли вона подивилася на ковдру, помітила, що маленьке цуценя дивиться їй прямо в очі і розмовляє з нею. ‚Ти-ти вмієш говорити?‘ запитала дівчинка з подивом. Маленьке цуценя лише кивнуло.

Песик потім пояснив дівчинці, що він не звичайний песик, а чарівний песик, який вміє говорити. І чекав саме на людину, яка йому допоможе. Люди проходили повз нього, але ніхто не допоміг, поки його не знайшла саме вона. І саме те, що дівчинка врятувала песика, було ключем до його чарівної сили. З того дня песик і дівчинка стали нерозлучними друзями. Навіть її батьки з любов’ю прийняли песика. Але тільки маленька дівчинка чула, як песик говорить. Ніхто інший. А яку чарівну силу мав песик, крім того, що вмів говорити? Песик не старів. Люди запитували дівчинку, а потім вже дорослу жінку, як це можливо, але дівчина все ще стверджувала, що це вже новий песик. І так песик робить радість дівчинці донині. Дівчинка не тільки знайшла справжнього друга, але й знайшла себе. Здійснилося те, про що вона мріяла,” завершила свою історію бабуся.

Коли вона подивилася на онуків, її маленька внучка Марічка заснула під ковдрою, а Андрій  дивився на бабусю. З його очей випромінювала чиста дитяча цікавість. «Бабусю,» сказав Андрій, «та дівчинка… та маленька блондинка – це ти, так? А той пухнастий чарівний песик, який ніколи не старіє, це твій песик, песик Бобик, так?» – запитав він з цікавістю у своєї бабусі.

Бабуся лише усміхнулася, підняла свого песика Бобика з підлоги і погладила його по пухнастій коричневій шерсті: «Не скажу тобі, чи це так, чи ні, це ти колись сам дізнаєшся, мій допитливий онучку. Просто пообіцяй мені, що колись подбаєш про Бобика. Я вже стара, знаєш…“ сказала бабуся, і на обличчя їй падали сиві кучері. Хлопчик кивнув, більше не розпитував і обійняв свою бабусю.

Бабуся ніколи не казала онукові, чи це правда, але Андрій знав, що та маленька дівчинка – це бабуся, а її чарівний песик – Бобик, і також знав, що про песика через бабусю обов’язково подбають. За кожною історією ховаються чари, і лише від нас залежить, чи повіримо ми в них.

***

Був собі один песик Бейлі, який дуже хотів допомагати людям. Але він не знав як. Адже він був лише маленьким песиком, не мав жодної чарівної сили. Одного разу вночі він лежав у своєму ліжечку вдома в родині, з якою жив, коли раптом побачив, як на темному нічному небі падає зірка. А падаюча блискуча зірка ж чарівна! Вона ж приносить щастя!

Бейлі почухав своє плямисте черевце і задумався над своїм таємним бажанням. «Дуже хочу мати чарівну силу! Хочу вміти літати, щоб допомагати людям чи тваринам, які цього потребують!» – голосно загавкав він і чекав, що буде далі. Але того вечора більше нічого не сталося. Бейлі сумно поклав голову на подушечку і поринув у світ снів. Відфукував і відфукував, йому здавалося, що він справді летить! Вільний як птах!

Маленького песика вранці розбудило не тільки зубате сонце, яке світило йому в очі через вікно, але й наляканий дитячий крик з вулиці: «Допоможіть, допоможіть! Злий пес, злий пес!» кричала маленька дівчинка на вулиці. Бейлі вистрибнув на підвіконня і виглянув у вікно. Він помітив, як на маленьку рудоволосу дівчинку, яка грається з м’ячем на вулиці, раптом стрибає великий лютий пес. «Сподіваюся, він їй не зашкодить! Я маю їй допомогти!» сказав сміливо Бейлі.

Як він так готувався стрибнути з підвіконня прямо на землю, усвідомив, що на землю не приземлився. Як це, що не приземлився на землю? Адже він добре вміє стрибати. Він цього не розумів. Потім він усвідомив, що хоча він і стрибнув, але не приземлився на землю, а залишився в повітрі. Він літав!

«Я вмію літати!» гавкав від радості! Весело пролетів кімнатою і вирушив рятувати маленьку дівчинку. Лапкою незграбно відкрив вікно і одразу полетів назовні допомогти маленькій плачучій дівчинці. Він не розумів, як це можливо, що він літає… Невже його справді почула та падаюча зірка? Як він летів вниз на тротуар, спостерігав, як на нього дивляться здивовані голуби. Деякі сміялися, інші мали широко відкриті від подиву очі. Бейлі лише засміявся і полетів відігнати того злого пса.

«Геть, геть! Геть!» злобно загавкав Бейлі і полетів на великого пса. Відважний песик голосно гавкав і показував зуби так, щоб відігнати пса. Великий лютий пес так злякався гавкаючого літаючого пса Бейлі, що швидко побіг геть. А маленька дівчинка була в безпеці! Слава Богу! Їй нічого не сталося! Дівчинка обійняла маленького Бейлі і подякувала йому за порятунок. Бейлі був радий, це він їй допоміг! Помахав дівчинці і полетів далі й далі – допомагати тим, хто цього потребує.

Невже падаюча зірка справді здійснює мрії? Це ми дізнаємося лише тоді, коли вночі падатиме зірочка і ми це побачимо, тоді у нас буде важливе завдання – ми будемо щось дуже бажати.

***

Коли небо темніє і на ньому замість сонця з’являється місяць, починається ніч. Але коли місяць виглядає як куля, це повний місяць. Кажуть, що коли повний місяць, відбуваються дивні речі. Ніби місяць має особливу силу, чарівну.

Деяким людям не хочеться спати, іншим сняться особливо яскраві сни, і вони стають лунатиками, а ще інші прокидаються зі сну. Навіть деякі тварини поводяться інакше. Наприклад, вовки виють на місяць, а білки з борсуками закривають свої нори, щоб їх не освітило яскраве місячне світло.

Одного разу, коли був повний місяць, у сосновому лісі сталося щось незвичайне. Там жила лисиця Еріка. Біля великого дерева вона мала своє лігво. Це була жива лисиця. Цілі дні вона блукала по лісі і вигадувала різні пригоди. Ввечері вона дуже любила закутатися у своє ліжечко, закрити очі і бачити гарні сни. Вона знала, що коли добре виспиться, матиме знову достатньо сил на наступний день. Але коли на небі з’являвся місяць і був повний, лисиця Еріка не могла заснути. 

«Ох, це так дратує. Чому я не можу заснути? Очі в мене вже червоні, спина болить від цього перевертання», нарікала лисиця. Нарешті вона вийшла з лігва. Подивилася на небо на ту величезну сяючу кулю. Повний місяць. «Ага, тепер мені все зрозуміло. Тепер я знаю, чому не можу заснути.» Щойно вона це сказала, щось зашаруділо поруч з нею. З-за куща поруч з нею вийшов менший ведмідь. Очі в нього були заплющені, він зовсім не звертав уваги на лисицю і швидко йшов прямо вперед. На ньому було щось дивне. Лисиця ще трохи дивилася на ведмедя, задумалася, і потім їй це стало зрозуміло. «Адже він був лунатиком. Він думає, що спить, а насправді ходить по лісі. Я повинна його розбудити. Хто знає, що б інакше сталося», подумала лисиця Еріка таі побігла за ведмедем.

Коли вона його наздогнала, вона дріботіла поруч з ним і намагалася його покликати. «Ведмедику, привіт!!! Прокинься!!!» Але ведмідь рішуче крокував далі в ліс. Він зовсім не чув лисицю. На щастя, розумній Еріці щось спало на думку. Вона випередила ведмедя. Вона побігла до струмка в лісі. Вона зібрала якомога більше холодної води в листя, а потім швидко побігла назад, щоб встигнути до ведмедя. Коли вона була прямо перед ним, вона плеснула на нього воду зі струмка і чекала, чи це спрацює. Ведмідь зупинився, струснувся, озирнувся навколо і не розумів, що відбувається.

«Що сталося? Чому я мокрий? І де я? Чому я не у своєму барлозі?» здивовано запитував лисицю. «Ведмедику, ти був лунатиком. Ти думав, що спиш, а насправді ходив по лісі. Тебе не можна було розбудити, тому я оббризкала тебе водою з потоку. Вибач, але інакше не вийшло. Подивись на місяць. Бачиш? Він повний. Тому відбуваються такі речі. Повномісячні ночі інші. Чарівні. Тому ти був лунатиком», пояснювала лисиця Еріка.

«А чому ти не спиш, Еріко? Що ти робиш вночі в лісі?» допитувався ще здивований ведмідь. «Я не могла спати. Також через повний місяць. Тож я вийшла з лігва на свіже повітря, а ти пройшов повз мене. Коли я тебе побачила, відразу зрозуміла, що щось не так. Тож я придумала, як тебе розбудити, щоб ти випадково не зайшов кудись далеко або щоб нічого не сталося,” продовжила лисиця.

„Еріко, дуже тобі дякую,“ подякував ведмідь. Потім вони разом повернулися додому. Кожен до свого лігва. Лисиця Еріка була після такої пригоди такою втомленою, що заснула відразу, хоча був ще повний місяць. Коли через деякий час на небі знову з’явився круглий і яскравий місяць, лисиця і ведмідь зустрілися разом на галявині біля гаю. Вони лягли на траву і спостерігали за тією чудовою яскравістю, яку мав місяць у повні. І розмірковували над тим, яку чарівну силу він має.

***

Чому гримить грім і блискає блискавка?

Жила-була в небі маленька хмаринка Пушинка. Вона була м’яка, біла і дуже любила гуляти по синьому небу разом зі своїми друзями – іншими хмаринками. Пушинка була дуже цікава і завжди хотіла знати, що відбувається навколо.

Одного дня Пушинка помітила, що небо стало сірим, а її друзі-хмаринки почали рости й темніти. “Що це з вами?” – запитала вона. Велика хмара, яку звали Громовиця, усміхнулася і сказала: “Пушинко, ми готуємося до великого небесного свята! Сьогодні ми будемо танцювати й співати, а наші друзі Грім і Блискавка допоможуть нам зробити це незабутнім!”

Пушинка здивувалася: “Грім і Блискавка? Хто вони такі?” Громовиця пояснила: “Коли ми, хмари, стаємо важкими від води, ми починаємо штовхатися і гудіти. Це наші голоси створюють грім – такий гучний ‘бум-бум’! А блискавка – це яскраві іскри, які з’являються, коли ми ділимося енергією одна з одною. Це ніби небесні вогники, які танцюють у небі!”

Пушинка слухала, широко розплющивши очі. “А чому ви так голосно гудите?” – запитала вона. “Це тому, що ми радіємо! – відповіла Громовиця. – Ми несемо дощик, щоб напоїти землю, щоб квіти росли, а річки співали. Грім – це наш сміх, а блискавка – наші веселі спалахи!”

Тієї ж миті небо освітилося яскравим світлом – це Блискавка затанцювала! А потім пролунав гучний “Бум!” – це Грім засміявся. Пушинка захихотіла: “Ой, як весело! Можна мені теж спробувати?” Громовиця кивнула: “Коли ти виростеш і станеш великою хмарою, ти теж зможеш співати з громом і танцювати з блискавкою!”

Але потім Громовиця стала серйозною і додала: “Пушинко, є важливе правило, яке всі мають знати! Коли ми влаштовуємо небесне свято, люди на землі повинні бути обережними. Блискавка – це дуже сильна іскра, і вона може бути небезпечною. Якщо ти бачиш блискавку або чуєш грім, сховайся в безпечне місце – у будинок, машину чи інше укриття. Ніколи не стій під деревом чи на відкритій галявині, бо блискавка любить високі місця. І не купайся у воді, коли ми танцюємо, бо це може бути небезпечно!“

Пушинка кивнула: “Я зрозумію і розповім усім! Безпека – це важливо!” І щоразу, коли починалася гроза, Пушинка шепотіла: “Танцюйте, друзі, танцюйте! Але не забувайте ховатися, щоб бути в безпеці!”

***

Як очі бачать сни, коли вони закриті?

У маленькому місті Снів жив собі хлопчик Лука. Щоночі, коли засинав, йому снилися дивовижні речі: летючі кити, шоколадні гори, книжки, що розмовляють й навіть веселий робот із м’якеньким животиком.

Одного вечора, перед сном, Лука запитав у мами:

– Мам, а як очі можуть бачити сни, якщо вони вночі закриті?

Купити книги-бестселери онлайн

Мама усміхнулася:

– Хочеш – завтра я розповім тобі казку про це.

Але казка прийшла до нього раніше… просто у сні.

Уві сні Лука опинився в чарівному місці – в Кімнаті Сновидінь. Тут працювали маленькі істоти – сновидники, кожен з яких мав свою справу. Вони сідали біля прозорого екрана, що був під’єднаний до Лукавої Уяви – великого кольорового кристала. Саме він і створював сни.

– Привіт, Лука! – озвався один з сновидників. – Ми покажемо тобі, як усе працює. Хочеш дізнатися?

– Дуже! – радо відповів хлопчик.

Сновидник підвів його до кімнати, де спала Пара Очей – вони мирно дрімали на м’якій подушці.

– Очі вночі відпочивають, – пояснив сновидник. – Але бачити сни – це не їхня робота. Це справа Уяви й Мозку.

– А хто тоді показує сни? – здивувався Лука.

– Уява створює історії, а Мозок вмикає свій внутрішній кінотеатр. Саме там виникає зображення. Очі тут не потрібні, бо це не зовнішнє світло, а внутрішнє світло мрій!

Раптом в повітрі замиготів яскравий екран – там Лука бачив себе, як він летить на крилатому велосипеді серед зірок.

– Бачиш? – усміхнувся сновидник. – Це твоя Уява працює. Очі можуть бути закриті, але Мозок дивиться ці сни зсередини. Як ніби він сам собі малює кіно.

– Це найкраще кіно! – вигукнув Лука.

– І найчарівніше, – додав сновидник. – Бо тільки ти – головний герой своїх снів.

Вранці Лука прокинувся з усмішкою. Він подивився на маму і сказав:

– Тепер я знаю, як бачать сни. Очі – сплять, а Уява – працює!

Мама здивувалась:

– І хто ж тобі це розповів?

– Самі Сновидники, звісно ж!

І знову на одну мить у вікні пробіг м’якенький робот із животиком… Але то вже інша історія.