Зайчикові пригоди!
Стрибайчик стежкою лісною
Плигав поволі — стриб та стриб!
І раптом бачить: під сосною
Сидить великий білий гриб.
— Диви! Грибок! Ну й чудасія!
Адже ж учора випав сніг…
Моя матуся так зрадіє
І нам спече грибний пиріг!
Зірвав він гриб — та і знов стрибати,
Не оглядаючись кругом,
Аби скоріш поласувати
Смачним гарячим пирогом.
Аж ось їжак по цій стежинці
Біжить назустріч напрямки.
Несе морквину він на спинці,
Настромлену на колючки.
— Добридень, друже! Що це в тебе?
— Грибок хороший, бачиш сам!
— Ой, це ж мені такого і треба!
За нього моркву я віддам!
Стрибайчик каже: — За морквицю
Грибом охоче заплачу,
Бо морква ця ще і як згодиться
Моїй матусі до борщу!
Поклав він моркву до торбинки
І далі стежкою побіг.
Навколо сосни та ялинки
Присипав перший білий сніг.
Коли це білочка назустріч
Бреде, плететься спроквола:
Ніяк із головкою капусти
Не може впоратись мала.
— Спинися, друже, на хвилинку,
Бо я захекалася вкрай!
Віддай мені свою морквинку,
А ти капусту забирай!
Стрибайчик згодився зраділо —
Капусту ж люблять усі зайці! —
І посміхнувся: — Добре діло!
Матуся зробить голубці!
Пішов він далі. Бачить — збоку
Поміж сосонок навмання
Іде на гірку невисоку
На лижах сіре козеня.
— Що ти несеш таке хороше?
— Капусту свіжу, бачиш сам!
— Віддай мені, я дуже прошу,
За це тобі я лижі дам!
Стрибайчик радо став на лижі,
Підперсь ціпками та й побіг.
Ой, гарно ж як навдивовижу
Виблискує на сонці сніг!..
Коли, засапавшись, назустріч
Іде ведмедик-дивачок:
Він зверх свого пухкого хутра
Напнув новенький кожушок.
— Ой, жарко, парко! Я загину!..
Від тягара мене звільни:
Візьми собі цю кожушину,
А лижі подаруй мені!
Що ж, і на це Стрибайчик згоден!
Побігло далі зайченя,
Пишаючись зі своєї вроди
Та ще й із нового убрання.
Уже й день до вечора схилився,
Уже в небі зіронька блищить.
Коли це зайчик зупинився
І чує — щось у снігу пищить.
Він ближче підійшов і бачить:
Серед обгризених гілок
Сидить у снігу й гірко плаче
Малий тремтячий байбачок.
Стрибайчик здивувався дуже:
— Чому ти в ліс прийшов гулять?
Адже ж я добре знаю, друже,
Що байбаки узимку сплять!
— Таке ж мені казала й мати,
Та я не слухався ніяк…
Мені схотілось погуляти! —
Відмовив, схлипнувши, байбак. —
Ну й погуляв… Я в лісі цьому
Від холоднечі ледь не вмер…
Живий, напевно, уже додому
Не доберуся я тепер!..
На наше поле, у нашу нірку
Добратись швидше я б хотів!.. —
І знов байбак заплакав гірко,
А сам ще дужче затремтів.
Захвилювався наш Стрибайчик,
Перехопило в нього дух!
— Не плач, — він каже, —
а вдягайся
Скоріше в теплий цей кожух!
У нім не замерзнути ніколи!
І ще до ночі дійдеш ти
У своє житло, на ваше поле,
І зможеш спати залягти!
Байбак закутався в кожуха,
Подякував і сльози втер,
Ще й обіцявся маму слухать
І взимку спати відтепер.
А наш Стрибайчик на морозі
Набігався і додому йде.
Ось і домівка! На порозі
Стоїть матуся і сина жде.
— Де ти гуляв так довго, синку?
— Матусю, я грибок зірвав!
— А де ж це він? — Та за морквинку
Я їжакові гриб віддав.
— А де ж морквинка? — На капусту
Я ту морквину обміняв…
— Капуста ж де? Похрумав із хрустом?
— Ні, обмінявся з козеням.
Віддав за лижі капустину…
— А лижі де?! — Малий ведмідь
Нову хорошу кожушину
На лижі виміняв умить!
— А кожушина де?! — Матусю,
Там байбачок замерзнуть міг…
Ну, я і віддав… щоб у кожусі
До свого дому він добіг!..
Усе розповів, а сам боїться:
Що мама вимовить в одвіт?..
Бо, може, він робив дурниці
І вів себе не так як слід?..
— Я дуже рада, — каже мати, —
Що син у мене молодець! —
І повела його до хати.
А тут і казочці кінець.
***
Як Зайченятко маму любило!
Маленьке Зайченятко готувалося до сну та міцно трималося за довгі вуха мами Зайчихи.
Воно хотіло бути впевненим, що мама його слухає.
— Здогадайся, як я тебе люблю, — сказало Зайченятко.
— Ой, я не думаю, що я зможу здогадатися, — сказала Зайчиха.
— Ось так, — сказало Зайченятко, розтягнувши руки так широко, як могло.
Зайчиха мала ще довші руки. — А я люблю тебе ось так, — сказала вона і розтягнула свої руки.
Гм.., це багато, подумало Зайченятко. — Я люблю тебе так високо, як я можу дістати, — сказало Зайченятко.
— Я люблю тебе так високо, як я можу дістати, — сказала Зайчиха та підняла руку вверх.
Це досить високо, подумало Зайченятко. Я б хотів мати такі руки. Тоді Зайченятко перевернулося догори ногами і дісталося до стовбура дерева своїми лапками. — Я люблю тебе аж до моїх пальчиків! — сказало воно.
— А я теж люблю тебе аж до твоїх пальчиків, — сказала Зайчиха, підкинувши його над своєю головою.
— А я люблю тебе так сильно, як високо я можу стрибати, — посміхнулася Зайчиха — і вона стрибнула так високо, що її вуха торкнулися гілок над нею.
Це дуже-дуже високо, подумало Зайченятко. Я б хотів стрибати так само. — Я люблю тебе аж до кінця дороги, де річка починається, — закричало Зайченятко.
— Я люблю тебе через річку і через гори, — сказала Зайчиха.
Це дуже-дуже далеко, подумало Зайченятко. Воно було занадто сонне, щоб продовжувати думати. Тоді Зайченятно подивилося на зорі на небі. Ніщо не може бути далі, ніж небо.
— Я люблю тебе аж до місяця, — сказало воно і закрило очі.
— Ой, це далеко, — сказала Зайчиха. — Це дуже-дуже далеко. Зайчиха поклала Зайченятко у його ліжечку з листя, нахилилася і поцілувала його з побажанням на добраніч.
Потім вона лягла поруч і прошепотіла з посмішкою: — Я люблю тебе аж до місяця і назад.
Так Зайченятко та Зайчиха в обіймах заснули під зоряним небом.
А всім, хто читав цю казку, бажаємо солодких снів і любові до місяця і назад.
***
Кріт Молі та його окуляри!
На зеленому лузі жило багато різних тварин. Там були миші, хом’яки, кролики, равлики та дощові черв’яки. Всі вони мирно жили разом протягом багатьох років, дружно ділячи простір лугу.
Одного літнього дня кролик побачив здалеку незнайомця, який наближався до галявини з невеликим рюкзаком. Він негайно сповістив про це всіх мешканців галявини, і в найкоротші терміни всі вони вийшли зі своїх нір і схованок.
“Привіт, я кріт Молі, – гукнув незнайомець, наближаючись до тварин, що чекали на нього.
“Я шукаю новий дім і хотів би дізнатися, чи є тут вільне місце”.
Інші тварини перезирнулися між собою. Всі вони погодилися, що розширення їхньої спільноти – це добре.
“Ласкаво просимо, любий Молі!” – сказав кролик. “У нас тут багато місця. Дозволь мені познайомити тебе з багатьма мешканцями галявини”.
Вони блукали великою галявиною, поки кролик показував Молі житло кожного з них.
“Просто обери вільне місце, – сказав він. “Досі ми ніколи не заважали один одному”.
Молі не міг повірити цьому, він був дуже щасливий, що так швидко знайшов нове місце для ночівлі та ще й з такими добрими сусідами.
Перші кілька днів він провів, облаштовуючи свій новий підземний дім. Він не взяв з собою багато речей, лише кілька дрібничок, які тепер з любов’ю розклав у нірці.
Наступного дня Молі вирішив зробити свою домівку трохи більшою. Кроти дуже добре вміють копати. Він старанно копав на всі боки. Раптом земля прямо перед ним стала тонкою і розсипчастою. Він почув гучний скрип.
“О ні!” – подумав він. “Я випадково натрапив на житло мишенят”.
Молі стояв посеред вітальні мишачої сім’ї, оскільки він щойно проломив стіну.
“Мені дуже шкода, – швидко промовив він. “Я не хотів просто так вриватися сюди. Я зараз же полагоджу стіну”.
На щастя, мишенята були вдома самі, і їм здалося дуже кумедним, що великий, доброзичливий кріт раптом опинився разом з ними в їхньому домі.
“Хіба ти не бачив наших вхідних дверей?” – запитало одне з мишенят.
Молі потер очі, але зміг розгледіти лише розмитих мишей.
“Чесно кажучи, я не дуже добре бачу”, – відповів Молі.
Мишенята заспокоїли його і допомогли знайти вихід з вітальні. Він швидко розгреб землю назад до нори і обережно намацав шлях до своєї домівки.
Коли він повернувся додому, то так втомився, що заснув на місці.
Наступного ранку він прокинувся від гучних голосів, що долинали з лугу над його головою.
Він потер очі і повільно намацав шлях до поверхні. Коли він висунув голову, то побачив багато тварин, що зібралися навколо. Побачивши його, вони одразу ж почали кричати.
Один кричав: “Молі! Поглянь на луг. Це один великий будівельний майданчик. Багато тварин, що живуть по сусідству, маленькі, і тепер вони ледве можуть перелізти через ці пагорби. Що ти наробив?”
Молі погано бачив, але йому було страшенно незручно, бо інші тварини здавалися дуже злими на нього.
“Я не навмисне, – сказав він. “Просто коли мені хочеться трохи денного світла, я рию…”.
Молі було дуже сумно.
Тоді маленьке мишеня сказало: “Не будь таким суворим до Молі. Він навіть не бачить горбів, які нарив!”
Інші тварини подивилися один на одного і зрозуміли, що він не навмисне зробив всі горби.
Тоді матері мишенят прийшла в голову ідея.
“Знаєш що, Молі?” – сказала вона. “Чому б нам не придбати тобі окуляри, і тоді ти зможеш побачити, де живуть інші тварини і зможеш бути обережним!”
Молі відчув полегшення. Сусіди більше не сердилися на нього, і він міг відкрити для себе світ зовсім по-новому з новими окулярами.
Коли Молі почав користуватися окулярами, його життя змінилося. Тепер він міг не хаотично копати діри та робити горби. А міг зробити дизайн лугу для комфортного життя.
Так він разом із мишенятами зробив маленький атракціон для розваг. Вони встановили гойдалку, карусель та гірку з гілок та листя.
Білочкам він копав ямки, щоб їм було де горішки ховати. А для черв’ячків він зробив тунель від річки, щоб у них завжди була поруч водичка. Всі тварини на лузі були дуже вдячні Молі за його допомогу та талант.
З того моменту всі на лузі жили мирно та щасливо.
А ще мишенята дуже любили гратися з кротом. Вони часто запрошували його до своєї вітальні на чай та печиво. Молі був найщасливішим кротом на світі.
Добраніч, мої маленькі читачі спіть солодко, як Молі з мишенятами.
***
Пастушок і неправда
Жив собі в одному селі маленький пастушок на ім’я Микита. Він був хлопчиком веселої вдачі, але пасти овець йому було страшенно нудно. Цілими днями він сидів на пагорбі й дивився, як вівці мирно пасуться. Інколи Микита грав на сопілці або розмовляв зі своїм другом — вірним песиком Бурчиком.
Одного дня, сидячи під старим дубом, Микита замислився: «Що якби справжній вовк напав на отару? Що я тоді зроблю?» Його господар, старий пастух Петро, казав: якщо прийде вовк, треба гукати людей з села, і вони допоможуть.
І тут Микиті спало на думку дещо цікавіше. Він вирішив пожартувати.
— Бурчику, а що як я покличу людей просто так? Буде весело! — засміявся він, і його очі заблищали від хитрощів.
Песик подивився на нього здивовано, але нічого не сказав. Микита схопився на ноги і побіг в село, вигукуючи:
— Вовк! Вовк! Рятуйте отару!
Селяни, почувши крик, кинули свої справи і щодуху побігли до пасовиська. Але коли вони прибігли, то не побачили жодного вовка. Лише Микиту, який заливався сміхом.
— Ой, які ви швидкі! — сміявся він. — Просто хотів перевірити, чи ви справді прийдете.
— Це не смішно, хлопче, — похитав головою старий коваль Гнат. — Не жартуй з такими речами.
Але Микита не дослухався. Через кілька днів він знову вирішив розважитися і знову закричав:
— Вовк! Вовк! Рятуйте!
Знову селяни кинулися на допомогу, і знову не знайшли нікого, крім Микити, що сміявся.
— Востаннє тобі віримо, — суворо сказав дід Петро. — Наступного разу ніхто не прийде.
Наступного вечора, коли сонце вже ховалося за лісом, з темних хащів справді вийшов страшний, сірий Вовчище. Він підкрався до отари і накинувся на овець.
Микита злякано скочив на ноги.
— Вовк! Вовк! Рятуйте! — закричав він, мчачи в село.
Але цього разу ніхто не прийшов. Селяни не повірили йому. Вони вирішили, що це знову його жарт.
А тим часом Вовк, якого всі звали Криволапом, хапав овець, а Бурчик мужньо намагався його відігнати. Але самотужки він не міг впоратися.
Наступного ранку Микита сидів біля загону, де тепер не вистачало кількох овець. Дід Петро суворо подивився на нього і сказав:
— Той, хто багато бреше, коли каже правду — йому вже не вірять.
З того дня Микита більше ніколи не вигадував неправдивих історій і завжди говорив лише правду.
***
Золоте бажання царя Гордія
У давні часи, в прекрасному королівстві жив цар Гордій. Він мав розкішний палац, величезні скарби та найдорожчий дар – свою маленьку доньку Ласку. Вона була допитливою та доброю дівчинкою, яка понад усе любила квіти й прогулянки садом. Але цар мав одну велику слабкість – він обожнював золото. Чим більше його було в палаці, тим сильнішим він почувався.
Одного вечора, прогулюючись своїм садом, цар спіткнувся об щось і ледь не впав. Глянув униз і побачив дивного чоловічка з кошлатою бородою та козлячими ніжками.
— Хто ти такий? — здивовано спитав цар.
— Я лісовий дух на ім’я Боривітер, — відповів маленький чоловічок. — Заблукав і змучився, не їв уже кілька днів.
Цар Гордій хоч і любив багатство, але був доброю людиною. Він підняв Боривітра, приніс до палацу й наказав слугам нагодувати й укласти його в м’яке ліжко.
Наступного ранку, коли Боривітер прокинувся, біля нього стояла Ласка.
— Мій тато врятував тебе, — сказала вона. — Він добрий, але дуже любить золото. Я б хотіла, щоб він проводив більше часу зі мною, як раніше.
Боривітер хитро посміхнувся й прошепотів їй щось на вухо. Потім вони разом пішли до царя, який снідав.
— Доброго ранку, Боривітре! — привітався цар. — Як почуваєшся?
— Дякую тобі за доброту, — відповів дух. — У нагороду я виконаю одне твоє бажання. Що тобі потрібно?
Цар Гордій замислився. Йому не потрібно було нічого, крім золота.
— Хочу, щоб усе, до чого я торкнуся, перетворювалося на золото!
— Ти впевнений? — запитав Боривітер.
— Авжеж!
— Гаразд, твоє бажання здійснене! — вигукнув дух, а потім підморгнув Ласці й зник.
Цар одразу вирішив перевірити чарівний дар. Він зірвав троянду в саду — і вона миттєво стала золотою! Радісний, він почав торкатися всього навколо: столи, стільці, чашки, навіть стіни перетворювалися на блискучий метал. Він сміявся від щастя, поки не відчув голод.
Слуги подали йому виноград, але як тільки він взяв ягоду до рук — вона перетворилася на золото. Те ж сталося з хлібом, водою, усіма стравами. Цар почав нервувати.
— Як же мені їсти? Що ж я накоїв? — вигукнув він.
У цей момент до нього підбігла Ласка й обняла батька. Але щойно він торкнувся її, вона теж перетворилася на золоту статую. Цар похолов від жаху.
— Ласко! Моя люба донечко! — він опустився на коліна й гірко заплакав. — Віддайте мені мою дитину! Ніяке золото не замінить її!
Слуги негайно вирушили на пошуки Боривітра. Незабаром лісовий дух повернувся.
— О, царю, — сказав він, — тепер ти зрозумів свою помилку?
— Так! Прошу тебе, забери цей дар! Поверни мені доньку! Вона — мій справжній скарб!
— Нехай буде так! — промовив Боривітер і ляснув у долоні.
Ласка ожила, а всі речі в палаці знову стали звичайними. Цар, тремтячи від щастя, обійняв доньку й поцілував її в чоло.
Відтоді Гордій більше не гнався за багатством. Він ділився золотом із підданими й проводив багато часу з Ласкою, насолоджуючись справжнім щастям.
***
Хоробрик і Грімко: битва за подвір’я
У далекому селі, серед зеленого подвір’я, жили два півники — Грімко і Хоробрик. Обидва були дужі, горді та мали голосистий спів. Але головне — кожен з них вважав себе найголовнішим на подвір’ї.
Грімко був трохи більшим та мав яскравий гребінь, що гордо майорів на сонці. Він вважав себе справжнім господарем. А Хоробрик був меншим, але дуже відважним і не боявся нікого. Вони не могли терпіти одне одного й щоразу змагалися за першість перед курочками.
Одного дня їхнє суперництво досягло краю.
— Це моє подвір’я! — вигукнув Грімко, тупнув лапкою та розправив крила.
— Ти помиляєшся! — сміливо відповів Хоробрик. — Ми побачимо, хто тут головний!
І ось вони зійшлися в бій. Дзьоби та кігті билися, пір’я летіло на всі боки, кури голосно квоктали, ховаючись по кутках. Битва була довгою, але зрештою Грімко здолав Хоробрика.
— Ха! Тепер усі знатимуть, хто тут головний! — гордо вигукнув Грімко.
Переможець стрибнув на дах курника, випростав груди, розправив крила й почав гучно кукурікати:
— Ку-ку-рі-ку! Я найсильніший! Я непереможний!
Його голос лунав на все село, аж поки… з високого неба не з’явилася тінь. Це був Орел, що ширяв у повітрі. Він почув гордовите кукурікання й вирішив перевірити, хто це так голосно вихваляється.
Одним потужним рухом крил він спустився вниз, схопив Грімка міцними кігтями та поніс у височінь.
Кури перелякано закудкудакали, а Хоробрик, що ховався у кущах, обережно виглянув. Він побачив, що суперника більше немає, і сміливо виступив уперед.
— Відтепер я буду захищати наше подвір’я! Але я пам’ятатиму, що справжня сила — це не лише міцні крила й гострий дзьоб, а й розум та скромність.
З того часу Хоробрик став мудрим і справедливим ватажком курника, а всі мешканці подвір’я шанували його за доброту та розважливість.
***
Таємниця весняного тепла
У далекому лісі, де дерева торкалися неба, а струмочки дзюркотіли, мов маленькі дзвоники, жила допитлива білочка Соня. Вона мала пухнастий руденький хвостик і оченята, які завжди блищали від цікавості.
Одного ранку Соня вилізла з дупла і потягнулася.
— Ой, як тепло сьогодні! — здивувалася білочка. — Ще вчора мороз щипав носик, а сьогодні сонечко гріє. Що ж сталося?
Соня пострибала до свого друга — їжачка Грицька. Він тільки-но прокинувся після зимової сплячки і ще позіхав.
— Привіт, Грицьку! Ти не знаєш, чому так тепло стало? — запитала білочка.
— Ох, Соню… — позіхнув їжачок. — Напевно, весна прийшла!
— А що таке весна? — здивувалася Соня.
Грицько задумався, почухав голочками свою спинку і сказав:
— Здається, я знаю, хто нам точно пояснить! Ходімо до мудрої Сови Марії.
Сова Марія жила у старій дуплистій вербі біля озера. Вона була найрозумнішою мешканкою лісу і знала відповіді на всі запитання.
— Добрий день, пані Маріє! — чемно привіталася Соня. — Скажіть, будь ласка, чому весною стає тепліше?
Сова розплющила великі жовті очі й усміхнулася.
— Ах, малята! Це дуже цікаве запитання. Усе починається з нашого Сонця. Взимку воно знаходиться нижче над горизонтом, і його промені гріють слабше. А коли приходить весна, Сонце піднімається вище, і його проміння довше зігріває землю.
— Ого! — вигукнула Соня. — Отже, сонечко працює більше?
— Саме так, — кивнула Сова. — А ще тепло допомагає танути снігу, і вода наповнює струмки та річки. Земля пробуджується, з’являються перші квіти, а дерева випускають бруньки.
— То це природа прокидається? — спитав Грицько.
— Так, Грицьку, — відповіла Сова. — Весна — це час нового життя.
Соня з Грицьком подякували Сові Марії і побігли далі по лісу. Вони помічали, як з-під снігу виглядали підсніжники, як у гілочках щебетали пташки, а сонце лагідно зігрівало землю.
— Яка дивовижна весна! — радісно сказала Соня.
— Так, — погодився Грицько. — Тепер ми знаємо, чому стає тепліше!
З того дня маленькі друзі уважно спостерігали за природою і раділи кожному теплому промінчику сонця, адже весна — це справжнє диво, яке приносить життя всьому навколо.
***
Урок скромності для Тимка
Жив собі у темній норі під землею маленький кротик Тимко. Він був дуже допитливий і любив ставити запитання своїй мамі. Проте одного разу Тимко вирішив, що знає все на світі.Одного дня він виліз з нірки та гордо заявив:
— Мамочко, я бачу цей світ! Ти казала, що кроти сліпі, але я впевнений, що в мене чудовий зір!
Мама-Кріт уважно подивилася на синочка і зрозуміла, що він занадто самовпевнений. Вона вирішила навчити його скромності.
— Добре, Тимку, якщо ти бачиш, скажи мені, що це? — сказала вона й поклала перед ним запашну гілочку чебрецю.
Тимко напружився, зосередився, понюхав, але не міг розпізнати аромат. Потім він уважно придивився і вигукнув:
— Це гладенький камінчик!
Мама-Кріт лагідно всміхнулася й погладила сина по голівці.
— Ох, Тимку, — сказала вона, — ти не тільки сліпий, а ще й не розрізняєш запахи! Бачиш, як важливо визнавати свої слабкості, щоб навчитися чогось нового?
Тимко засоромився. Він опустив голову й тихо промовив:
— Вибач, матусю. Я був неправий. Буду вчитися і слухати тебе уважніше.
Мама-Кріт обійняла сина і сказала:
— Це найкраще, що ти міг зробити, мій хлопчику. Бо справжня мудрість не в тому, щоб знати все, а в тому, щоб завжди бути готовим учитися.
Відтоді Тимко став уважніше слухати маму й відкривати для себе світ не очима, а нюхом, дотиком і слухом. А головне — він навчився бути скромним і не вихвалятися тим, чого не вмів.
***
Ластівка і Ворон: Краса чи витривалість?
Одного разу в зеленому лісі, біля гомінкої річки, на старому дубі зустрілися двоє птахів – граційна Ластівка на ім’я Ласка та мудрий Ворон на ім’я Чорномир. Вони сиділи на гілці і сперечалися про свої пір’ячка.
Ласка весело тріпотіла крилами і дзвінко сміялася:
— Подивися на мене, Чорномире! Яка я легка, яка швидка! Моє пір’ячко блищить на сонці, воно м’яке, ніжне, немов хмаринка в небі. А ти? Чорний, суворий, наче ніч. Хіба тобі не хотілося б бути яскравішим?
Чорномир, що славився своїм спокоєм і розважливістю, лише лагідно усміхнувся у відповідь.
— Моя мила Ласко, ти справді гарна. Але краса – це не лише блискуче пір’я. Ти прилітаєш навесні, коли тепло й радісно, а як тільки приходить осінь, відлітаєш у далекі краї. А я залишаюся тут цілий рік і бачу, як змінюється світ. Узимку, коли дерева стоять голі, а сніг вкриває землю, я не тікаю від холоду, а залишаюся вдома. Хіба це не важливо.Ластівка змахнула крильми і зневажливо скривила дзьобик:
— Ну й що? Я живу в теплих краях, де завжди світить сонце! А ти… Взимку ти мокнеш під дощем, тремтиш від холоду, шукаєш їжу по засніжених гілках. Як же ти можеш насолоджуватися життям у такі дні?
Ворон примружив око і відповів:
— Тому що я люблю свій дім у будь-яку пору року. Узимку ліс спокійний і величний, сніг виблискує, наче перли. А коли приходять холоди, я завжди знайду, чим себе нагодувати. Люди поважають мене і приносять їжу, бо знають, що я залишаюся поруч і в дощ, і в сніг. А тебе, Ластівко, вони бачать лише тоді, коли сонце тепле. Хіба це справжня дружба – бути лише в добрі дні?
Ласка замислилася. Вона ніколи не думала про це так. Її життя було легким і веселим, але чи означало це, що вона була кращою за Ворона? Чи справді її яскраві пера мали більше значення, ніж його витривалість і вірність рідному дому?
— Можливо, ти маєш рацію, Чорномире, – тихо сказала вона. – Кожен з нас гарний по-своєму. Моя краса сяє весною, а твоя – у мудрості та витривалості.
— Саме так, – кивнув Ворон. – Справжня цінність не лише в тому, що бачать очі, а й у тому, що приховано всередині.
І з того дня Ластівка більше не вихвалялася своєю красою, а Ворон поважав її за легкість і швидкість. Вони залишилися добрими друзями, хоч і жили у різні пори року.
***
Хто найстарший?
Жив у одного господаря віслюк. Захворів він якось і не міг більше працювати. Господар подумав: «Навіщо годувати віслюка дарма? Краще відведу його в гори». Так і зробив: відвів віслюка в гори й повернувся додому.
Що було робити бідному віслюкові? Знайшов він у горах печеру і став там жити. Удень пасся, їв молоду траву, а вночі ховався в печері та спав.
Минув місяць, потім другий, третій. Віслюк видужав, повеселішав і набрався сил.
Якось його помітили вовк і лис, що жили в тих горах. Побачили віслюка й вирішили його з’їсти. Але силою його не здолати — таким дужим він став. Тоді лис каже:
— Де сила не бере, там хитрість допоможе.
Пішли вони до віслюка та й кажуть:
— Давай, сусіде, знайомитись!
Познайомилися. Лис і продовжує:
— Раз ми сусіди й живемо в одних горах, треба дотримуватися гірського закону: молодший слухається старшого. Тож давай з’ясуємо, хто з нас трьох найстарший.
Першим заговорив вовк:
— Я той вовк, що ці гори посіяв. А горам уже мільйон років!
— А я, — додав лис, — той лис, що їх поливав, тому вони такими високими виросли.
— Ви й справді старі, — відповів віслюк. — А скільки мені років, я й сам не пам’ятаю. Але це легко дізнатися. Коли я народився, господар викарбував на моїй лівій задній підкові число й дату. Ви ж старі, а старість — сестра мудрості, тож грамоту знаєте. Прочитайте, що там написано.
Сказавши це, віслюк підняв задню ногу.
— Дай-но гляну, — озвався вовк і підійшов ззаду.
А віслюк тільки того й чекав. Як ударив вовка копитом межи очі — той упав і більше не ворухнувся.
— А тепер ти, лисоньку, сусіде дорогий, подивися, може, розбереш, що там написано, — каже віслюк і знову піднімає ногу.
Лис зрозумів, що справа кепська, відійшов подалі й мовив:
— Друже, ти серед нас найстарший! Вовк, як дізнався про твій вік, аж закляк від подиву. Бувай здоровий, сусіде!
Сказав це й дременув у гори.